Ірен Роздобудько

Ірен Роздобудько - відома українська письменниця, автор двух поетичних збірок і десяти великих творів в прозі. Пише трилери, психологічну прозу («часто її називають «жіночою»), дитячі твори, поезію, політичну сатиру. Гордиться тим, що одна з журналісток назвала її «Павичем у спідниці». Працюючи в журналі «Наталі», вона наситилася «солодкими пристрастями» і в перші романи вписала загадкові вбивства. Тепер «зриває з себе клеймо детективщиці і пише про те, про що насправді хоче».

Авторка «пише з повагою до своїх читачів, а не для маси». Щодо теми страждання, якій віддаються майже всі її герої, то для письменниці це стосується не тільки кохання, а й будь чого: роботи, творчості, всього життя: «Якщо живеш у рожевих окулярах, то губишся в цьому світі. Я вражаю, що треба пройти багато етапів, коли тебе обманують, коли в тебе визріває душа. Це в книжках у мене є, я хочу і надалі про це говорити. Я взагалі колись казала, що найкращі письменники з’являються від того, що вони вміють страждати і вміють тримати удар. Всі мої герої, зрештою, вчаться тримати удар».

Ірен Роздобудько, один із «ветеранів» «Коронації», народилась в Донецьку у 1962 році. Вивчала журналістику у Київському державному університеті ім.. Тараса Шевченка. Окрім роботи за фахом, працювала офіціанткою, Снігуронькою, шпрехшталмейстером в цирку, методистом в кінотеатрі, кіномеханіком в відеосалоні, диктором радіогазети металургійного заводу, редактор журналу «Наталі». Зараз відома як головний редактор «Каравану історій», викладає в інституті кінематографії ім. Карпенка-Карого на курсі сценарної майстерності, на курсі режисерів.

Автор виданих романів «Мерці», «Ескорт у смерть», «Ранковий прибиральник, або Шості двері», «Ґудзик», «Дванадцять або Виховання жінки в умовах непридатних до життя», «Зів’ялі квіти викидають», «Останній діамант міледі», «Амулет Паскаля», «Оленіум», «Переформулювання», «Все, що я хотіла сьогодні...», «Дві хвилини правди», «Гра в пацьорки», «Перейти темряву», «Мандрівки без сенсу і моралі», «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю», « Якби». Фільмографія: «Ґудзик», «Почати з початку. Марта», «Зів’ялі квіти», «Таємничий острів», «Пастка». Також були помічені її збірки поезій «Штрих на чорній цераті» та »Ангели на дротах» і дитячі книжки «Коли оживають ляльки», «Дитинство видатних людей», «Пригоди на невідомому острові».

Для творчості довкола І. Роздобудько все має бути у страшному безладі, шумі, хаосі, спокійно писати й пити каву - це не для неї. Роман може виникнути в маршрутці, а дома його треба тільки написати. І цей процес може зайняти три місяці, а можливо й цілий рік.

За її власним висловом любить іти тільки вгору, любить робити шалені вчинки і спробувала в житті, навіть небезпечне - бо все це досвід. Свої девізи перевірила життям «Не плач, не бійся, не проси», «Ніколи нічого не проси у сильних світу цього - самі прийдуть і самі запропонують».

На запитання про строки в видавництвах дуже сердиться й відповідає, що вона вільна людина, що зараз не планова соціалістична політика, й твори виходять, незалежно від всіляких контрактів.

Багаторазовий переможець і дипломант «Коронації слова»: 2009 рік - диплом за п’єсу «Вбити наречену»; 2004 рік - перша премія за роман «Ґудзик» та 2000 рік - друга премія за роман «Пастка для жар-птиці».

Я пишу з 6 років. Тому особливого поштовху не було і найпершого твору не пам’ятаю. А до перших публікацій дійшла завдяки конкурсу "Коронація слова", який відбувся в 2000 році. Завдяки другому місцю вийшла друком книга "Мерці" або в перевиданні - "Пастка для жар-птиці"

Учителів у літературі у мене немає як таких. Є улюблені письменники, але ніколи нікого не наслідувала.

Переконана, що "натхнення" - це поняття для лінивих. Моє натхнення - щохвилинне, бо воно - в самому житті.,

Захоплення - анімація, мандрівки, малювання, вишивання бісером, гра на гітарі, плавання з аквалангом... на питання: “Чи вмієте ви грати на роялі?”, відповідаю: “Не знаю, треба спробувати...”

Уривок з роману «Ґудзик»:

Плівка зі спогадами я так і не відновив… Заважали звуки, запахи, солодкі хвилини запаморочення, в які я взагалі нічого не тямив. І, відповідно, не міг нічого вималювати в уяві. Я кинув це хибне й виснажливе заняття. Повернувся в реальність, у якій вона сиділа за столом у їдальні, виходила з інституту, йшла містом, заходила в магазини чи кав`ярні. Я почав стежити за нею. Ішов на великій відстані, щоб - не дай Бог! - вона мене не помітила. Я вивчив її щоденний розклад, бачив, як щосуботи вона гуляє з донькою - рудим жабенятком, знав, що її улюблена кав`рня - в приміщенні міської лазні. Одного разу, коли вона звідти, я , облишивши стеження, зайшов туди й намагався відгадати, за яким столом вона сиділа. І вгадав безпомилково - за маркою недопалка, який я … поклав до кишені.

Наступною стадією мого божевілля став цинізм. Тобто я намагався виробити його в собі, як змія виробляє отруту. Це був своєрідний психологічний тренінг. Гадаю, мене привітав би сам Фройд. Я знову прокручував у пам`яті уривки своєї серпневої пригоди, але цього разу зовсім у іншому ракурсі. Це було досить нелегко. Що, власне, відбулося, міркував я. Звичайний курортний роман, ні - романчик, гірше - банальна інтрижка, ще точніше - одноразове спарювання, секс… Примха дами, що знудилася, одна програшна партія в пінг-понг. Коли доходило до різних слизьких словечок, якими називають усе, що відбулося між нами на горищі, я гриз зубами подушку. Аби остаточно все зруйнувати, треба було б зробити наступний крок: розповісти про пригоду двом-трьом однокурсникам. При цьому бути п`яним як чіп і пересипати мову лайками, змальовуючи в усіх подробицях її тіло й те, як вона тремтіла в моїх руках і як просила таємно зустрічатися в неї на квартирі… Можливо, цей кислотний дощ знищив би мою хворобу назавжди. Але я не міг так вчинити - довелося б знищити й себе.

Як позбутися нав`язливої ідеї і здобути рівновагу, я не знав. Кілька разів зустрічався зі своїми колишніми подружками. Але це призвело до нового шоку: я нічого не відчував! Тобто у фізичному плані все було нормально, техніку не втрачено. Але з жахом відкрив у собі новий вид імпотенції: все відбувалося автоматично. Я був роботом, що виробляє гормони, - не більше. Після цих побачень я намагався відчути до своєї партнерки хоча б ніжність, згадуючи її руки, ноги, стегна та рожеві коліна, але цього відчуття не було. Замість того на думку спадало щось зовсім зайве: згадував пляму на шпалерах, дзижчання мухи, малюнок на килимі…