«Золоті письменники»: враження від церемонії та роздуми про національну гордість і національну немічність України - чикагський часопис "Час і події"

07.12.2012

Нещодавно у Києві відбулася церемонія нагородження золотих письменників України. Церемонія вийшла гарна, однак доволі непроста, і залишила не лише купу приємних вражень, а й масу приводів для роздумів.

Чи не вперше в Україні було належно вшановано тих письменників, котрих, незважаючи на тяжкі часи, читають і купують українці. Тих, хто завойовує серця і гаманці читачів, незважаючи на економічне становище країни, вибрики влади, нерозторопність видавництв і експансію книг з Росії. Цього року вшановували тих авторів, чиї твори мали понад 100 000 наклад, починаючи від початку 2000 року. Той, хто добре пам’ятає, що діялося в Україні на початку двотисячних, думаю, зі мною погодиться: ці письменники заслуговують не тільки на золоту медаль, а й на пожиттєве утримання в найкращих умовах за рахунок держави – бо зробили для країни більше, ніж всі чиновники, разом взяті.

Отже, зусиллями відомих літературних меценатів Юрія та Тетяни Логушів, золоті нагороди дісталися Юрію Мушкетику, Ліні Костенко (вона, щоправда, від своєї нагороди відмовилася), Всеволоду Нестайку, Олегу Чорногузу, Анатолію Дімарову, Івану Білику, Юрію Логвину, Андрію Кокотюсі, Андрію Куркову, Ірен Роздобудько, Ладі Лузіній, Люко Дашвар, Мілі Іванцовій, Мирославу Дочинцю, Оксані Забужко, Сергію Жадану, Сімоні Вілар та Юрію Винничуку.

Про церемонію

	Перед церемонією

Починалася вона з хвилини мовчання – 24 листопада, як відомо, українці всього світу відзначали День пам’яті жертв голодоморів. Навколо того, що церемонію нагородження проводили саме в цей день, вже виникла серйозна дискусія, однак про це – пізніше.

Спочатку – про золотих письменників.

Першим відзначали Юрія Мушкетика. Один з патріархів української літератури на сцені почав промову з того, що зацитував патріарха філософії – Іммануїла Канта:

«Я згадую слова філософа Канта, який казав: «Що є найбільш цінним в житі? Зоряне небо над головою і моральний закон всередині нас». Оце мабуть і є те, що тримає нашу культуру. Однак сьогодні, як це не прикро, моральний закон – і ми це відчуваємо у всьому світі – занепав.

І ми це відчуваємо кожного дня. І на виборах, і в тому, що відбувається в культурі, і в тому, як топчуть нашу мову… Я зацитую ще одного філософа – Гегеля. Він казав, що скільки б не намагався молодий чоловік бунтувати, сперечатися зі світом, приходить час, і він отримує і свою службу, і свою дівчину, і стає таким же філістером, як і всі інші. Я б вам побажав: живіть, бунтуйте, сперечайтеся зі світом, пишіть книжки, які покажуть, яким повинен бути світ, і що в ньому повинно бути!»

Варто сказати, що Мушкетик кілька років поспіль був головою журі «Коронації слова», і міг власними очима переконатися, який потік творчості – іноді кращої, іноді гіршої – спричинив цей конкурс.

Далі мали нагороджувати Ліну Костенко, однак вона на церемонію не прийшла. Попросила отримати нагороду Івана Малковича, котрий видав її «Записки українського самашедшого». Кажуть, що не захотіла отримувати нагороду з рук першого президента України Леоніда Кравчука.

Леонід Макарович піднявся на сцену, розповів, як колись він, працівник ЦК, тишком-нишком шукав «Марусю Чурай». Виправдовувався, що, мовляв, він знає, що Ліна Василівна не приймає нагород від влади, але ж він «вже не влада». І навіть додав розумну думку: «…Потрібно принаймні не дозволяти нашим недругам конструювати наше минуле… сучасне, побудоване на сконструйованому майбутньому, не має сили, а майбутнє не має перспективи».

Пізніше майже в тон йому на ту ж тему соловейком зі сцени заливався екс-прем’єр Юрій Єхануров, котрий мав вручати нагороду Іванові Білику, і, як виявляється, читав «Меч Арея» під час екзаменів, і навіть оголосив, що нагороду передасть лауреату (котрий не зміг приїхати через стан здоров’я).

От так послухаєш таких державних діячів, і так і хочеться спитати: панове, ви ж такі розумні книжки читали, і куди воно в вас пішло? І чого ви цими розумними думками в своїй діяльності не користувалися?..

Пізніше стало відомо, що Ліна Костенко від нагороди відмовилася – не вважаючи за потрібне додавати будь-які коментарі. От тут і маємо один із доволі важливих приводів для роздумів. Як на мою думку, перспектива отримати будь-яку нагороду з рук Леоніда Кравчука для людини зі здоровою громадянською позицією – вже є нелегким ребусом. Знову ж таки, на мою думку, виходів з цієї ситуації два: або проігнорувати нагороду, або ж вийти на сцену, але тоді промова має бути такою, щоб панові Кравчуку довелося б взяти на себе відповідальність за свою політичну діяльність прямо на сцені і прямо вже, і або дуже і дуже червоніти, або ж і взагалі зі сцени втікати дрібним підтюпцем. Тут вже кожен має право вирішувати, як йому краще вчинити. Ліна Костенко від нагороди відмовилася, Кокотюха спробував виголосити більш-менш гідну промову в межах пристойності. 

Сімона Вілар та Яна Дубинянська	Юрій Логвин показує свою творчість Юрію Логушу
Лада Лузіна щось розповідає телеканалу 1+1	Юрій Винничук згадує про свій найвідоміший вірш, Леонід Кравчук вже хапається за голову...
Андрій Кокотюха влаштував фотосесію в стилі Остапа Бендера біля входу	Синхронне фотополювання автора та Міли Іванцової

	Олександр Ярмола, лідер гурту “Гайдамаки”, та Сергій Жадан	Люко Дашвар (Ірина Чернова) зі співрозмовником

Загалом, ситуація склалася проблемна, і аналогічні проблеми маємо не тільки в Україні, а й у США: як ставитися до представників української влади, котра робить саме те, що вона робить?

Вихід з ситуації доволі непростий. Не запрошувати на подібні імпрези представників влади чи колишньої влади? Як на мене, це не вихід: громадяни просто зобов’язані бачити, кого вони вибирали, чути, що ці люди говорять, і згадувати про те, що ці люди роблять. Бачили очі, що обирали – їжте, хоч повилазьте. Особливо ця процедура необхідна письменникам. Можливо, після таких «вистав» від представників влади вони будуть розумнішими, і не будуть пропонувати решті громадян голосувати за фантазмів-«противсіхів», а будуть серйозніше задумуватися над тим, якими мають бути РЕАЛЬНІ, а не утопічні способи не допускати до влади людей, котрі до розбудови країни просто не надаються. Ну а громадянам такі «політичні монологи» вдвічі корисніші: щоб думали наступного разу, кого обирати, і кому вірити – так, аби потім найкращі письменники могли взяти нагороду з рук цих людей без мук совісті.

Кравчук також нагороджував Анатолія Дімарова – процедура пройшла без ексцесів.

Після Кравчука на сцені з’явився гурт «Правиця» з піснею «Журавлі» на слова Богдана Лепкого – молодці дівчата, співали так, що без сліз слухати було неможливо. Послухати виступ можна на їхньому сайті: http://pravytsya.com/

Після тог нагороду отримував Юрій Логвин, український художник-графік і письменник: «Там, де Логвин, там повинен бути вибрик». І поділився «вибриком»: його марки виходили тиражем 227 мільйонів, а деякі – до мільярда. Але за 40 млн. марок платили гонорар 12 доларів і 87 центів… Тут ще раз треба подякувати організаторам церемонії: аби не вони, навряд би чи країна згадала, на чиї марки на конвертах вона дивилася стільки років, і чиї книжки читали діти… Відзнаку йому вручав один з найвідоміших українців, український, канадський та швейцарський економіст, громадський діяч та меценат Богдан Гаврилишин.

Ще одне світило дитячої літератури – Всеволод Нестайко – на жаль, не зміг прийти на церемонію, тож його теж нагороджували заочно.

Найтиражнішого сучасного українського письменника Андрія Куркова, єдиного письменника країн пострадянського простору, чиї книжки потрапили в топ-десятку європейських бестселерів, нагороджував Дірк Лехельт – аташе з культури посольства Німеччини: «На жаль, моя українська гірша, ніж німецька пана Куркова».

Що цікаво, пізніше посол Австрії – Вольф Дітріх Хайм, котрий вручав нагороду Оксані Забужко, говорив українською!

Курков поділився секретом популярності письменників на Заході: «Поки що українському читачу вистачає грошей, щоб годувати близько двадцяти українських письменників. Але в цивілізованих країнах з приблизно такою ж кількістю населення, як в Україні, читачі «годують» біля тисячі авторів…»

Потім вручали нагороду одному з моїх найулюбленіших письменників – гумористу і журналісту Олегові Чорногузу. Його твори виходили півмільйонними тиражами, а вирази «претенденти на папаху» та «аристократ із Вапнярки» міцно увійшли у золотий фонд українських фразеологізмів. Відзнаку йому вручав Микола Жулинський.

Далі відзнаку Мілі Іванцовій вручав виконавчий директор французького інституту в Україні Франкі Бландо – він зізнався, що твори пані Міли надихнули його вивчати українську. Однак оскільки цей процес наразі далекий від завершення, перекладати його промову довелося самій пані Мілі.

Андрій Кокотюха після вручення відзнаки заявив, що не соромиться, що пише «чоловічі романи», і розповів про все, що він думає про Спілку письменників, особливо після того, як вона почала активно співпрацювати з владою: «Кажуть, що дурний тягнеться до розумного, Спілка письменників довела, що буває навпаки».

Коли вручали премію Ірен Роздобудько (відзнаку вручив Пітер Ян Волтерс – посол Голандії), ведучий вечора, народний артист Олексій Богданович її офіційно «вгризнув»: побажав, щоб у фільмах за її сценаріями грали не лише російські, а й українські актори. У відповідь письменниця заявила, що виділила роль персонально для нього. Отже, будемо її ловити на слові… Немовби передбачаючи закиди у занадто тісній співпраці з російським кінематографом, письменниця закликала: «Читай книжки українських письменників. Ви там все знайдете: і про наш час, і про нашу громадянську позицію…»

Юрію Винничукові відзнаку вручав політик та дипломат Ігор Осташ, екс-посол України в Канаді. Винничук чесно зізнався, що писав довго і багато, але на всю країну його прославив лише один-єдиний вірш: «Я написав тільки одного-єдиного вірша, але мене впізнають тепер навіть бомжі біля гастроному, і пропонують випити з ними 100 грам». Самого вірша – і навіть його назву – Винничук не цитував. Від гріха подалі.

Окремого слова заслуговує музична програма вечора. Окрім вже згаданої «Правиці», вразила своїм виконанням Adagio Наталія Шелепницька (сайт співачки: http://shelepnytska.com), потішили також Павло та Петро Приймаки, Ілларія з піснею «Ой верше, мій верше» (сайт співачки: http://illaria.ua). Голоси були настільки потужні, що співаки добре обходилися навіть без мікрофонів. 

Юрій Мушкетик та Богдан Гаврилишин	Ірен Роздобудько несе свою нагороду

Про сумне

Як я вже зазначала, церемонія нагородження відбувалася в День пам’яті жертв голодоморів, що не могло не спровокувати активне обговорення. Однією з перших висловила своє «фе» журналістка-поціновувачка «смаку-несмаку» у своєму блозі. Мовляв, знову несмак. День жалоби – а тут церемонія з фуршетом.

Микола Жулинський вручає нагороду Олегу Чорногузу

Хвилю підхопили, тож мушу відреагувати на громадське явище.

Для початку – про збіг. Можна було б довго вираховувати, як саме так співпало, що церемонія, яку загалом розраховували проводити в жовтні, припала саме на ТАКИЙ день. Однак, як на мене, це не прикрий збіг – це, швидше, гарна нагода, аби подолати неконструктивний стереотип, котрий останнім часом стійко зміцнює свої позиції в українському суспільстві.

Тому що, як на мене, найкращий спосіб справді вшанувати пам’ять жертв Голодоморів – це не строгий піст, і навіть не свічка у вікні (хоча, звісно, піст і свічка – це краще, ніж нічого). Найкращий спосіб – це проаналізувати ті помилки, внаслідок яких нація потрапила в цю трагедію. Бо та хибна логіка, котра завела нас в ту жахливу безвихідь, досі цвіте і пахне в українському суспільстві, і з цим потрібно щось робити.

Почну здалеку – з їжі. Поширені стереотипи з цього приводу – що без їжі і води можна прожити лише кілька днів. Ми вже неодноразово писали про Голтіса, котрий може прожити 14 днів без води і без їжі, а просто без їжі – 52 дні. Особисто мені до Голтіса далеко, однак я без особливих зусиль можу прожити півтора місяці на воді та каві, що періодично і роблю. Тому вважаю, що маю повне право зацитувати одного з патріархів української літератури – Олеся Бердника, у якого від голоду помер дід, батько з матір’ю і з сестрою ледве вижили:

«Пізніше я дізнався, що в той страшний рік померло від голоду кілька мільйонів людей в Україні. Досі серце не може пробачити цього страхітливого злочину Сталіна та його поплічників: навіщо? навіщо? Інколи здається, що за цією, по суті, мізерною і банальною постаттю стояла титанічна космічна тінь. Такий злочин, як голод тридцять третього, неможливо пояснити лише сваволею диктатора. Занадто легковажне пояснення!..

І ще я інколи думав (уже в дорослому віці) ось про що: якби люди знали про ілюзорність страху голоду! Адже тепер багато хто лікується голодом, вільно витримуючи 30–40, а інколи навіть 50–60 днів цілковитого посту. Я сам експериментував багато разів і переконався в цьому. Убиває не голод, а страх, звичка їсти щодня, звичка, котра не задовольняється.

О, якби люди знали! Якби свідомість була підготована, як це є в Індії! Темрява завдала удару? Відібрали їжу? Хай! Народ оголошує загальнонаціональну голодовку. Минає декада, місяць. Жодного трупа. Навпаки– щезають хвороби, здоров’я міцнішає. Перед таким духовним подвигом впала б будь-яка потуга пітьми…

Гай-гай! Це лише фантазія. Реальність була іншою: людоїдство, запустіння, зубожіння, розвал господарства, дегенерація національного життя.» (Олесь Бердник. «Пітьма вогнища не розпалює»)

Бердника вражало те, що люди не були підготовані до голоду.

Мене ж вражає інше – те, що кілька мільйонів чоловіків замість того, щоб взяти до рук будь-який «підручний матеріал» і організувати збройне повстання, мовчки вмирали самі, та ще й дивилися, як вмирали їхні жінки і діти.

Так, звісно, повстання могло б і не увінчатися успіхом – але це був би хоч якийсь спротив, а не немічний всезагальний страх.

А ще кілька мільйонів чоловіків, замість того, щоб так само захищати свою землю, допомагали зайдам-посіпакам забирати останні крихти в сусідів, родичів, товаришів. Бо здебільшого хліб приходили забирати не зайди з Москви – забирали свої, забирали у сусідів, знайомих, друзів… Що це? Загальнонаціональне затьмарення свідомості? Загальнонаціональна неміч?

Звідки б та неміч не взялася, у цього явища є цілком визначена назва: деструктивна, і навіть суїцидальна поведінка. Колосальна агресія, спрямована всередину, на себе. Людині легше сприйняти смерть, ніж взятися себе захищати.

Про це боляче і гірко говорити, однак ми маємо справу з фактом: мільйони українців просто не наважилися захищати себе. Так, збройна боротьба могла скінчитися поразкою, але, по-перше, це буле б боротьба, по-друге, там, де боротьба, могла б бути і перемога.

Втім, історія не має умовного способу. Але це не привід для того, щоб заперечувати очевидне: країна могла б уникнути величезної трагедії, якщо б для того була відповідна сила духу.

Здавалося б, все давно минуло, навіщо зайвий раз ятрити старі рани – чи не простіше мовчки поставити свічку – і помолитися за невинно убієнних?

Ні, не простіше. Тому що трагедія лишилася в минулому, але проблема не щезла.

Мільйони людей вбив не тільки голод, а - насамперед- слабкість духу. Безпомічний страх одних і байдужий страх інших.

І ніде вона, ця слабкість духу, не поділася.

Наведу, для переконливості, думку соціальних психологів.

«Голодомор 1932-1933 років став причиною серйозних психологічних змін у свідомості українців, вважає науковий співробітник Інституту суспільних досліджень Ірина Рева.

“Багато говорять про знищення багатьох людей, українського села, але зміни відбулися не лише на кількісному рівні, але і на рівні ідентичності, на психологічному рівні”, – зазначає дослідниця.

Рева вказує, що сприйняття цієї сторінки історії в українському суспільстві схоже на “стокгольмський синдром” – термін популярної психології, що описує захисно-підсвідомий травматичний зв’язок, взаємну чи односторонню симпатію, що виникає між жертвою і агресором у процесі захоплення, викрадення, застосування або загрози застосування насильства. Під впливом сильного шоку заручники починають співчувати своїм загарбникам, виправдовувати їхні дії, і, в кінцевому рахунку, ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї і вважаючи свою жертву необхідною для досягнення “спільної” мети.

За її словами, наслідки голодомору виявляються в тому, що у сучасних українців занижена самооцінка, для них характерна залежна поведінка, страх перед владою, перед майбутнім, схильність до сильної руки і страх змін, пасивність, відсутність ініціативності, страх перед проявом власної творчості (виділення – М.О.).

Для цих людей характерна неадекватна самооцінка, слабке прагнення до самореалізації, невисокі вимоги до себе, наявність радянських стереотипів “бути, як усі”, “не висовуватися”, “не бути націоналістом”, схильність до конформізму, до втечі від дійсності.

Рева також зазначила, що серйозно впливала на людей сама абсурдність того, що відбувається. “Якщо ми, наприклад, говоримо про війну, то там зрозуміло, хто ворог, і страх перед тим, що відбувається, можна подолати через агресію до нього. А у випадку з голодомором людей знищувала своя власна влада, і це сприймалося як апокаліпсис”, – зазначила дослідниця.

У свою чергу директор Інституту суспільних досліджень Володимир Панченко звернув увагу на те, що навіть покарання агресора, наприклад, заборона Комуністичної партії, не допоможе вилікувати жертву від отриманих психологічних травм. Він вважає, що в цій ситуації ефективним є психіатричний метод введення жертви в той стан, який вона переживала, і подальше виведення її з допомогою фахівця. На його думку, у випадку з голодомором слід розповідати про цю трагедію, особливо зосередившись на молодих поколіннях, щоб допомогти їм осмислити історію.»

(З прес-конференції фахівців Інституту суспільних досліджень)

Осмислення трагедії, а поруч з ним і стимулювання громадян до самостійного мислення, до творчого розкриття своїх талантів – це і є найкращий спосіб справді вшанувати жертв страшної трагедії голодомору. Адже її наслідки нікуди не щезли.

Ми досі боїмося себе захищати.

Ми досі наперед впевнені, що в нас нічого не вийде, тому навіть на тих, хто хоч якось намагається ту загальнонаціональну силу духу відродити, кидаємося з критикою.

Ми знову мовчки терпимо, як нові зайди грабують країну, залишають найслабших і немічних фактично без засобів для існування. Поїдьте подивіться в села – добре тим, в кого є сили, або хоча б є город. А що робити бабусям і дідусям, котрі вже город обходити не можуть? А дітям, в котрих батьки п’ють з ранку до ночі? В Україні ще порівняно нещодавно було 52 мільйони громадян. Зараз – 45. Голод?

Швидше за все, саме тому дедалі більше людей проголосували за «Свободу» – їм набрид оцей стан немочі, коли мільйонам плюють в обличчя, а вони то мовчки ковтають, і кажуть, що дощ іде.

Однак в цього повільного прокидання від немічного сну є інша небезпека. Коли агресію перестають спрямовувати всередину, виникає величезна спокуса не «перековувати» її на конструктив, а знайти зовнішнього ворога, і «бабахнути» то все на нього. Зрозуміло, що нічого хорошого з того не виходить – ні в масштабі людини, ні в масштабі нації.

І тільки сила духу, отой «моральний закон», про який згадував Мушкетик, здатен вберегти нас як від загальнонаціональної немочі, так і від спокуси знайти зовнішнього ворога й кинути всі сили на боротьбу з цією ілюзією. І кращого способу загартувати силу духу в масштабах країни, ніж література, цивілізація ще не вигадала. Тож шануймо їх, титанів слова, особливо тих, котрі вистояли в буремні роки. Шануймо, поки є ще можливість сказати їм, що ми цінуємо їхній вклад в боротьбу проти нашої загальнонаціональної немочі…

P.S. Письменник Іван Білик, автор «Меча Арея», помер 27 листопада 2012 року. Кажуть, дуже зрадів своїй нагороді…

Фото автора та Яни Дубинянської